Тренер-селекціонер СК “Дніпро-1” Андрій Полунін напередодні свого 50-річчя поспілкувався із журналістом сайту zbirna.com.

– Андрію Вікторовичу, прийміть від нашого сайту щирі вітання з днем ​​народження!

– Щиро Дякую!

– 50 – це багато чи мало?

– Як дивитися. В життєвому діапазоні прожитих років, може і багато (посміхається). Однак станом душі відчуваю себе чудово, як молода людина.

– Скільки років ви в футболі?

– 40.

– Самі почали займатися або з чиєїсь подачі?

– У вісім років я пішов на плавання, а через два роки в нашій школі з’явилася футбольна секція. Мене туди відвів старший брат. Він знав, що я у дворі весь час граю з друзями. Брат старший за мене на сім років, напевно, розгледів у мені потенціал (посміхається). Так все і закрутилося.

– Хто визначив вас в півзахист?

– Я потрапив до одного з найзнаменитіших дитячих тренерів колишнього СРСР Ігорю Леонтійовичу Ветрогонова. Цей фахівець випустив багато футболістів, які потім виступали на найвищому рівні. Я записався в “Дніпро-75”, а коли Юрій Леонтійович перейшов в спортінтернат, то мене і ще шістьох осіб забрав з собою. Ось так і вийшло, що всю юність я працював під керівництвом одного наставника.

А що стосується амплуа, то я як прийшов у футбол, так тренер мене і визнач в середину поля через те, що я був негабаритним і не високим. Під час професійної кар’єри були матчі, коли я міг зіграти на якийсь інший позиції, але це були поодинокі випадки.

– Хто найвідоміший вихованець Ігоря Ветрогонова?

– Олег Протасов, Геннадій Литовченко, Павло Яковенко. Якщо брати мій час, то це Сергій Дирявка, Денис Філімонов, Володимир Книш, Сергій Соловйов. З трохи молодших хлопців виділю Костянтина Бабича, Валентина Полтавця, Сергія Назаренка, Сергія Матюхіна, Богдана Шершуна … А взагалі у цього наставника близько 80-ти випускників, які виступали в першості СРСР і чемпіонаті України.

– Який футбольний день був для вас найщасливішим?

– Він не один. Першим справою не розум приходить дебют за “Дніпро” в чемпіонаті СРСР, я вийшов на заміну в матчі з московським “Локомотивом”. Також відзначу дебютний поєдинок за збірну України проти Білорусі. Ми зіграли – 1: 1. Пам’ятною для мене була гра за “Дніпро” проти “Динамо” в другому чемпіонаті країни. Ми тоді в присутності 40 000 глядачів обіграли киян, довівши, що на той момент були сильнішими. Тоді перемогу в чемпіонаті при рівній кількості очок віддали Динамо через кращу різницю забитих і пропущених м’ячів, хоча всі чекали, що буде «золотий матч». Так, звичайно, не забуду і поєдинок, знову ж таки, за збірну, проти італійців. Ми хоч і програли, але мені вдалося забити гол – свій єдиний в синьо-жовтій футболці. Є, що згадати і з моєї німецької кар’єри. Мені вдалося відзначитися забитим м’ячем за Нюрнберг в своєму першому матчі. Це спогади на все життя.

– Крім цього гола, ніж ще вам запам’ятався німецький етап кар’єри?

– Перш за все це був для мене великий життєвий досвід. У бундеслізі організація футбольного процесу на найвищому рівні. Мені пощастило пограти в одній команді з Адреасом Кепке, протистояти “Баварії”, кольори якої тоді захищали такі аси, як Кан, Еффенберг, Басслер, Матеус. У матчах проти дортмундської “Боруссії” зустрічався з Хеслером, Мьоллером. У мене вийшло пограти в трьох німецьких дивізіонах. Я бачив весь німецький футбол, він дуже високого рівня.

Ось в Україні “Агробізнес” створив сенсацію в матчі з “Шахтарем”, а в Німеччині подібне в кубкових турнірах відбувається набагато частіше. Стадіони завжди заповнені, футбольна атмосфера там чудова …

– Хто для вас був найкомфортнішим партнером, хто вас розумів з півслова?

– Тут у мене кілька партнерів з кожної лінії. Якщо говорити про оборону, то завжди надійним, людяним і порядним був Серьога Дирявка, в півзахисті мені зручно гралося з Серьогою Мізін, з яким ми разом виступали за “Дніпро”, “Карпати” і ЦСКА. А в атаці мені було комфортно взаємодіяти з Валиком Москвіним.

– На професійному рівні, який тренер найбільше на вас вплинув?

– Щоб когось не образити, скажу про всіх. Коли з спортінтернату я перейшов до групи резерву Дніпра, мені дуже допомогли Олександр Петрович Лисенко і Володимир Сергєєв Стріжевський. Найперспективніші хлопці швидко потрапили і в дубль, і до основи підключалися. У мене цей шлях був трохи довше, ось тоді роль наставників виявилася для мене ключове. Допоміг мені і Петро Васильович Кутузов, який був старшим у відділенні футболу в спортінтернату.

У дублі я багато чому навчився у того ж Олександра Петровича Лисенко. У 1991 році ми виграли першість дублерів в чемпіонаті СРСР. Практично всім цим складом ми перейшли до головної команди Дніпра перед стартом першого чемпіонату України, оскільки досвідчені хлопці поїхали грати за кордон, хтось і закінчив кар’єру. Так ось першим тренером на дорослому рівні, був для мене Микола Петрович Павлов, який повірив в мене. Цей фахівець справив на мене величезний вплив в той період, коли потрібно було починати грати у дорослий футбол.

Професіоналом з великої літери був німецький фахівець Берд Штанге, який вніс в тренувальний процес Дніпра багато того, чого ми ніколи не бачили. Згодом цей наставник допоміг виїхати за кордон мені, Скрипнику, Євтушка, Максимову, Ковальцю, Паляниці. На першому етапі моєї кар’єри в Нюрнберзі Штанге часто до мене приїжджав підтримати, допомогти.

Після відходу з Дніпра німецького наставника у мене почався період брак ігрової практики, В цьому плані хочу сказати спасибі Олегу Анатолійовичу Тарану, який покликав мене в Кривбас. Комфортно мені працювалося і з Володимиром Васильовичем Бессоновим в ЦСКА, якому допомагали Геннадій Володимирович Литовченко і Володимир Федорович Лозинський. У цій київській команді тоді зібралася сильна компанія – Рева, Уляніцкій, Цихмейструк, Мізін, Костишин, Закарлюка. Не забуду співробітництво в Карпатах з Мироном Богдановичем Маркевичем. Воно хоч і тривало всього півроку, але я вже тоді зрозумів, який футбол хоче бачити цей наставник. Все це він втілив в життя, працюючи в Металісті і Дніпрі.

– З “Дніпром”, за який ви відіграли більше 150-ти матчів, стати чемпіоном не вийшло. Чому?

– Так розпорядилася доля. Для мене краще бути на другому місці, але постійно грати, ніж за кілька сезонів 20 раз вийти на поле і стати чемпіоном.

– Зараз ви працюєте селекціонером “Дніпра-1”. За який вектор відповідаєте?

– У мене напрямок п’ятьма країнами СНД. Дивлюся матчі, виділяю гравців, дізнаюся по ним повну інформацію, якщо потрібно, то веду переговори, з того чи іншого виконавця.

– У вас є PRO-диплом. Тренером працювати не хочете?

– Так склалася доля, що після закінчення кар’єри я багато років працював на адміністративній посаді, в Охтирці спортивним директором клубу я був 12 років. У мене були пропозиції, але я вважав, що, якщо якісно працювати, то потрібно займатися однією справою. Зараз тиша, але життя така річ, що краще нічого не загадувати. По крайней мере, я стежу за свіжими віяннями в футболу, спілкуюся з колегами …

– У “Дніпрі-1” є футболісти, які зараз гідні виклику в збірну?

– Так. Вважаю, що Піхаленка можна було б перевірити в головній команді країни. Якщо Олександр і далі буде прогресувати, він виростить в сильного півзахисника. У компанії Тараса Степаненка та Олександра Зінченка, Пихаленок може додати розумної гри. Цей гравець володіє прекрасним баченням поля і хорошим пасом.

– Нинішня збірна України скоро зіграє на Євро. Які її перспективи?

– Тут питання в підготовці, в якому фізичному і психологічному стані колектив підійде до старту Євро. Якщо провідним футболістам вдасться уникнути травм, вболівальники вправі розраховувати як мінімум на вихід з групи. Далі загадувати не хочеться, все потрібно робити поступово. Але команда Андрія Шевченка довела, що може конкурувати з кращими збірними Європи.